Зміна суспільного договору. Чи готове українське суспільство до довгої війни
Українські військові записують звернення, в яких обурюються "розслабленим тилом", говорять про великі втрати у ЗСУ та про те, що на фронті потрібні нові бійці.
Такі ролики публікуються у соцмережах.
Окрім військових, зі схожими заявами про те, що війна буде довгою і всі мають воювати, останнім часом часто виступають волонтери та спікери різних органів влади.
Реакція українського суспільства на ці тези може бути дещо іншою, ніж та, на яку, мабуть, розраховують автори звернень.
Це пов'язано з тим, що за останні 30 років в Україні склалася своєрідна екосистема відносин держави і суспільства. У ній прийнято негласний "суспільний договір", суть якого зводиться до таких положень: ми не заважаємо вам, а ви не заважаєте нам; будь-яке питання можна вирішити; держава може вимагати від нас що хоче, але ми робитимемо лише те, що хочеться нам, а чого не хочеться – робити не будемо. Тобто влада краде, але й громадяни можуть не сплачувати податки.
Принцип системи коротко викладено у популярному нині у ТікТоці ролику "Юля крала, але й людям красти давала. І всі жили нормально". Причому це правило поширюється не лише на бізнесменів і на пов'язані з чиновниками чи силовиками структури, а й на величезну кількість простих громадян, які отримують чорну зарплату, беруть хабарі (або просто крадуть) на своєму місці роботи, займаються контрабандою на кордоні, нелегальним видобутком бурштину або працюють у шахрайських кол-центрах ("офісах"), які останнім часом перетворилися на один із найприбутковіших бізнесів в Україні.
З початком повномасштабної війни подібні "принципи життя" позначилися і на ставленні до військової служби. Їхню суть можна сформулювати так: ЗСУ – герої, честь і хвала їм, але служити повинні ті, хто хоче. А ті, хто не хоче, будуть у тилу їх підтримувати, донатитимуть і займатимуться інформвійною в соцмережах, але загалом житимуть, як раніше, і чекатимуть, коли українська армія "навесні увійде до Криму". Хабарі у військкомат, щоб відкосити від мобілізації, у рамки цих принципів лягали органічно: люди не хочуть іти в армію, тому вирішують питання з військкомами на взаємовигідній основі. Звичайно, далеко не всі українці так мислять, але дуже багато.
Минулого року ці засади цілком працювали. Зброю взяли до рук мільйон людей (багато з них добровільно) - і їх вистачило, щоб не лише зупинити російські війська, а й звільнити значну територію. Тим більше, що діюча в Україні армія РФ була тоді значно меншою за чисельністю.
Але рік тому Росія провела мобілізацію, відправивши на фронт сотні тисяч солдатів, значно зміцнила свою оборону, удосконалила методи ведення бою дронами, КАБами та іншим – і баланс сил змінився.
Чисельності чинної української армії виявилося недостатньо для вирішення наступальних завдань, а в перспективі, якщо РФ зможе направити на фронт резерви, можливо, й оборонних.
Відповідно, посилилася мобілізація, а спікери влада заговорила вже не про "весну в Криму", а про необхідність готуватися до довгої війни, в якій мають взяти участь усі. Військові записують ролики з обуренням з приводу розслабленості тилу і закликають чоловіків йти на фронт, бо армія зазнає великих втрат.
Але для того, щоб перевести українське суспільство в стан тотальної мобілізації, і суспільство, і еліта, і влада мають почати жити за зовсім іншими принципами, ніж останні 30 років. І велике питання, чи можуть вони це зробити, чи цього хочуть. Або, усвідомлюючи таку перспективу, віддадуть перевагу якнайшвидшому закінченню війни на тих чи інших умовах, якщо вийде домовитися з Росією і не будуть проти західні союзники.
