Ставлення до ризику
Кількість офігєвших від ситуації з протиепідемічними заходами і тих, хто ще знаходиться у цьому процесі, зростає у геометричній прогресії. Причім люди з медичною освітою не просто офігєвають, вони ахрєнєвають і задаються питанням як один і той самий ВУЗ може випускати людей з діаметрально протилежним розумінням науки, а головне – добра та зла. Тому я запланував два дописи для афігєвших і ахрєнєвших від цього божевілля. Один політичний, а інший більше медичний.
Але перед тим як їх написати, хочу зробити вступ у якому зафіксувати важливість поваги до вибору людини. Повага це важливо. Щоб зняти всі маніпуляції на старті зазначу: вибір вакцинуватися чи не вакцинуватися не має дихотомії життя і смерті. Всі вибирають життя. Смерть не вибирає ніхто. Просто всі ризикують. Тому дуже некоректно дорікати, чи тим більше погрожувати ненаданням медичної допомоги тим, хто ризикнув, але помилився. Ризик закладений в основі, оскільки реакція як на хворобу так і на вакцину залежить від генотипу. Так, можна щось підкорегувати фенотипом, але не все. Причім генотип може визначити реакцію на хворобу – одну, а на вакцину – іншу. Тому натякати на приреченість людини, яка стала інвалідом чи померла від ускладнень вакцинації, м’яко кажучи, не етично і не науково. Але у нас пробують натякнути, що раз помер від щеплення, то помер би і від хвороби. Або пояснюють це все співпадіннями.
Власне кажучи, у чому вся проблема. Проблема у тому, що частина лікарів не визнає вакцинацію ризиком. Політики тим більше. А якщо і визнають, то нівелюють все статистичними даними. Для медика і політика ускладнення це статистика, але для конкретної особи це ризик. Я зараз виношу за дужки національні особливості нормальності, відповідно до якої українцю ментально легше прийняти смерть від природного вірусу, ніж від штучної вакцини. Я хочу сфокусуватися на ставленні соціуму до ризику та до тих, хто ризикнув, але програв.
На Заході завжди з повагою ставляться до тих, хто ризикнув, але програв, натомість у нас програш внаслідок ризику засуджується. Якщо ви вакцинувалися і скалічіли, то на вас система подивиться як на невдаху, а лапії скажуть, що ви, насправді, вдавилися печивом і ви не отримаєте ані жебрацької компенсації, ані моральної сатисфакції. В Україні людина, котра отримала ускладнення від вакцинації на офіційному рівні за допомогою лікарів просто змішується з лайном. Це морально роздавлює. В англосаксонському світі постраждалі визнаються всіма членами суспільства, як постраждалі саме від вакцинації, і не засуджуються як невдахи, а також визнаються державою як постраждалі. Їм надаються або матеріальні компенсації, або висловлюються співчуття.
Влада знала і розуміла, що вакцинуватися серед категорії 60+ ніхто не буде. І це вибір, який потрібно поважати. Це обов’язок влади поважати вибір громадян. Я уже на кажу, що причиною невакцинації є недовіра до влади внаслідок її тривалого скотського ставлення до людей. А це означає, що влада мала готуватися до медикаментозного лікування на ранньому амбулаторному етапі своїх громадян. Не до щеплень на вокзалах у період епідемії, а до медикаментозного лікування на ранніх !!! етапах захворювання. Так, це дорого, за це потрібно заплатити. Але якщо держава дискредитувала себе жлобством, то не треба шукати винних у антивакцинаторах чи нарікати на несвідомість пенсіонерів. Підвищення свідомості пенсіонерів також лежить на молодому поколінні. Це називається соціальна спорідненість.
Натомість ми бачимо як держава наражає на небезпеку своїх громадян щепленнями в розпал епідемії і ще розповідає, що її напружують навантаженням на бюджет і на систему охорони здоров’я. Саме головне, що нікого нічого не зупиняє. Щеплення в епідперіод постачає уже докторів та кандидатів меднаук в реанімацію прямо з робочих місць, але вакцини колються, а народ збивають у черги причім не погрозами смерті, а позбавлення громадянських прав і засобів існування.
